Однією з основних гарантій забезпечення захисту прав і свобод людини в демократичній, правовій державі, є суд; саме на нього як орган судової влади суспільство покладає відповідальність за правильне застосування законів, сприяння затвердженню режиму законності, охорону та поновлення прав й законних інтересів громадян.
Особливе значення це має у кримінальному судочинстві, оскільки саме тут нерідко виникають гострі конфліктні ситуації, пов'язані, передусім, з втручанням з боку органів, які провадять боротьбу зі злочинністю, в особисте життя людини, обмеженням її конституційних прав, застосуванням засобів процесуального примусу.
Проте в кореляції «досягнення завдань кримінального судочинства — права та законні інтереси його учасників» пріоритет мають останні. Тому нормативне врегулювання кримінально-процесуальної діяльності потребує збалансованого поєднання гарантій прав людини в кримінальному судочинстві з гарантіями виконання органами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю, покладених на них державою обов'язків, збалансованого співвідношення суспільних та особистих інтересів.
Саме з цих позицій, на нашу думку, слід вирішувати проблему доцільності розширення судового контролю за дотриманням прав громадян на стадії досудового розслідування кримінальної справи, яка в останні роки неодноразово викликала жваві дискусії науковців і практичних працівників. В юридичній літературі фахівцями висловлювалися протилежні точки зору щодо перспектив розвитку кримінально-процесуального законодавства України в частині правової регламентації здійснення функції судового контролю на досудовому слідстві. Та й саме поняття судового контролю, зміст цієї процесуальної функції і досі залишаються дискусійними! 1].
Чинне кримінально-процесуальне законодавство України передбачає порядок оскарження до суду в стадії досудового розслідування тільки постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК), постанови про закриття кримінальної справи (статті 236-5, 236-6 КПК), затримання особи як підозрюваної (ст. 106 КПК).
Разом з тим згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конс-титуційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) № 3- рп/2003 від ЗО січня 2003 р. положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи визнані такими, що не відповідають Конституції України. Отже, цим рішенням розширена сфера судового контролю за дотриманням конституційних прав і свобод громадян в кримінальному процесі.
Проте законодавець не створив системи гарантій забезпечення належної процедури такого контролю, що значно ускладнює практичну реалізацію зазаченого рішення. В умовах фактичної відсутності правового регулювання цього питання правозастосовці змушені самостійно шукати можливі варіанти вирішення проблеми оскарження постанови про порушення кримінальної справи, переборюючи пробіл законодавства застосуванням його за аналогією. (...)
[... полный текст доступен для скачивания с сервера ]
|
